Комунальний заклад "Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) №74 "ВЕСЕЛКА" комбінованого типу Харківської міської ради"

 







Лікар радить, консультує, інформує

     
ЛІКАР
 
РЕДІНА
АЗА 
ФЕДОРІВНА
 
 
             
СТАРША 
МЕДИЧНА СЕСТРА
 
ТЕМНОХУД 
ВАЛЕНТИНА 
ВОЛОДИМИРІВНА
МЕДИЧНА СЕСТРА З ФІЗІОТЕРАПІЇ
 
ПЕДЧЕНКО
НАДІЯ
МИХАЙЛІВНА
МЕДИЧНА СЕСТРА 
   
 
ШАЛУХІН 
ОЛЕКСАНДР 
В'ЯЧЕСЛАВОВИЧ
 
 

 

7 порад памятка.jpg

 

 

Спалах кору в Україні: симптоми, профілактика, лікування

 

          В Україні станом на 13 червня 2017 року зареєстровано 735 випадків кору, з яких 536 випадків – у дітей та підлітків. Значне збільшення кількості хворих зафіксували в Івано-Франківській та Одеській областях. Це дані Міністерства охорони здоров’я. За аналогічний період минулого року зареєстрували лише 10 випадків кору у Львівській, Чернівецькій, Київській, Черкаській областях та Києві​.

           Кір – це інфекційна хвороба, збудником якої є вірус. Найчастіше кором хворіють діти без щеплень, які відвідують дитсадки та школи. Дорослі та підлітки, яким не робили вакцинацію також можуть захворіти.

        Вірус кору дуже легкий і може розноситися потоком повітря, тому заразитися можна, перебуваючи в одному приміщенні з хворим. Але вірус швидко гине у зовнішньому середовищі і не передається через побутові предмети (постіль, одяг) та третіх осіб, які контактували з інфікованими.

Кором хворіють тільки люди, і зараження відбувається тільки від людини до людини.

        Перші півроку після народження, дитина має материнський імунітет від кору, але ближче до року він слабшає і необхідна вакцинація. Якщо ж мати дитини не хворіла і не робила вакцинацію, дитина імунітету не має.

                               Основні симптоми

       Зазвичай кором хворіють один раз. Повторні випадки трапляються вкрай рідко.

«Заразитися на кір може будь-яка людина, що не має імунітету. Симптомами кору є висока температура, нежить, кашель, висип, іноді блювання і пронос. Часто ускладнюється пневмонією та може викликати ураження головного мозку», — повідомляє МОЗ.

      Вірус кору послаблює імунітет і знижує здатність організму боротися з іншими хворобами. Від моменту зараження до захворювання проходить від 7 до 21 днів. Це прихований період хвороби.

Далі період захворювання. Починається висока температура, сильний головний біль, нежить, відсутність апетиту та слабкість. Потім — нежить, сухий кашель, збільшення лімфовузлів, запалення слизової оболонки очей (сльозотеча, світлобоязнь, можуть бути гнійні виділення). Рожеві крапкові висипання з’являються на другий-третій день. На слизовій оболонці ясен, щік та губ – білуваті цятки. Це можна побачити ще до появи висипів на тілі.

     На 4-5 день хвороби на шкірі голови, на обличчі, за вухами з’являється висип, пізніше висип розповсюджується на тіло, руки та ноги. Висип кору зазвичай виглядає, як дрібні рожево-червоні цятки, які поступово перетворюються на більші плями. У період висипу стан хворого може погіршуватися. Висип зникає у зворотньому з появою порядку. І стан хворого починає покращуватися.

Профілактика та лікування

       Основним способом профілактики є вакцинація, яка і забезпечує захист від кору. В Україні застосовується комбінована вакцина для профілактики одразу від трьох хвороб – кору, епідемічного паротиту та краснухи. Вакцину закуповує Міністерство охорони здоров’я через міжнародні закупівлі ЮНІСЕФ за бюджетні кошти. Останнім часом спостерігається тенденція до відмови батьків від вакцинації.

      Якщо ж дитина чи доросла людина захворіла, хворого обов’язково ізолюють, а також роблять дезінфекцію приміщення. Якщо дитина хворіє без ускладнення лікування може проходити вдома, дорослих же зазвичай госпіталізують.

      Висипи не лікують. Спочатку тіло має покритись висипаннями повністю, стати червоною плямою, і згодом висип зникне. Розчісувати не можна, адже можуть утворитися рани. Лікарі радять також не мочити і не розтирати висип. Поки висип не зійде, варто залишатися у ліжку.

 

Небезпечні дитячі хвороби

Дизентерія

Дизентерія - інфекційна хвороба, що характеризується поразкою товстої кишки і інтоксикацією організму (слабкість, нездужання, головний біль, підвищення температури, нудота, блювота)
   Збудники дизентерії - бактерії. Вони тривалий час зберігаються в харчових продуктах, якийсь час виживають в грунті, забрудненій воді   
   Шляхи передачі збудників - побутовий, харчовий, водний.   
   Зараження відбувається тільки через рот (вживання немитих овочів і фруктів, пиття брудної води, піханіє брудних рук в рот). Потрапивши в шлунок, частина збудників гине, виділяючи ендотоксин - отруйна речовина, яка всмоктується в кишківнику, потім потрапляє в кров і отруює організм. Частина мікробів потрапляє в товстий кишечник, де в результаті їх життєдіяльності виникає запалення, аж до утворення виразок.   
   Протягом 2-7 днів, іноді декількох тижнів, збудник може знаходитися в організмі людини, не викликаючи захворювання. Це інкубаційний період.   
   Хвороба розвивається гостро. З'являються слабкість, нездужання, час від часу морозить, підвищується температура, наголошуються схваткообрзниє болі в животі. Стілець частішає (10-25 разів на добу), випорожнювання спочатку носять каловий характер, потім стають рідкими, мізерними, в них з'являються слиз і кров. Часто виникають хворобливі позиву, такі, що не супроводяться дефекацією.   
   При появі ознак захворювання, хворого необхідно ізолювати, виділивши йому окремий посуд, окрему білизну, індивідуальне вмивальне приладдя. У цей період хворого не слід годувати, йому потрібне рясне тепле пиття, наприклад, несолодкий чай. При ознобі хворого потрібно зігріти   
   Випорожнювання хворого повинні знезаражуватися, їх слід засипати сухим хлорним вапном з розрахунку 200 грама на 1 л виділень. Перемішати, витримати 1 ч і тільки потім злити в каналізацію. Посуд після хворого (після кожного використання) необхідно кип'ятити в 2% мильно-содовому розчині (1,5 ч ложки питної соди на 1 л мильної води). Натільну білизну і постільну білизну кип'ятити в мильно-содовому розчині 30 мин. Щодня проводити вологе прибирання приміщення 1% гарячим мильно-содовим розчином (1 ст. ложка соди на 1 л мильної води).

Дифтерія

Дифтерія — гостра інфекційна хвороба переважно днгя'іого віку, яка характеризується значною загальною інтоксикацією І місцевим запальним процесом з утворенням фібринозних плівок на слизових оболонках зіва( глотки), носа, гортані, трахеї, бронхів, очей, зовнішніх статевих органів і на пошкодженій шкірі.

Поряд з ураженням лише одного з перелічених вище органів зустрічаються одночасні або послідовні ураження кількох органів. Це комбіновані форми дифтерії.

Етіологія. Збудником дифтерії є дифтерійна паличка. У навколишньому середовищі вона стійка, чутлива до високої температури та дезинфікуючих засобів. Є токсичні та нетоксичні штами дифтерійної палички. Клінічні прояви дифтерії виникають тільки при розмноженні в організмі токсичних дифтерійних паличок. Розрізняють три типи дифтерійних паличок: gravis, mterraedius і mitis. Поряд з дифтерійними паличками існують псевдодифтерійні, які важко відрізнити морфологічно.

Епідеміологія. Джерелом інфекції є хвора на дифтерію людина та бактеріоносій. Найбільш небезпечним джерелом інфекції є хворий на дифтерію, який виділяє в навколишнє середовище значну кількість токсигенних дифтерійних паличок, особливо під час гострого періоду хвороби. Епідеміологічна небезпека дифтерійного бактеріоносія пов'язана з широтою та тривалістю його контактів з оточенням.

Шляхи передачі. Дифтерія — типова повітряно-краплинна інфекція. Проте у зв'язку зі стійкістю збудника буває і контакна передача інфекції: прямий контакт (наприклад, поцілунок) і непрямий (передача збудника через предмети, з якими стикається хворий—посуд, іграшки, інструменти та ін.). Заразитися дифтерією можна і через харчові продукти (наприклад, молоко).

До дифтерії сприйнятливі всі вікові групи, але найчастіше хворіють діти БІД 1 до 10 років. Останнім часом серед хворих на дифтерію збільшується питома вага дітей старшого шкільного віку та дорослих. Індекс контагіозності при дифтерії становить <М5—0,2 В умовах тісного та тривалого контакту з хворим або дифтерійним бактеріонозом індекс контагіозності підвищується.

Щоб визначити сприйнятливість до дифтерії, вдаються до шкірної імунологічної проби — реакція Шика. Для цього внутрішньошкірво в ділянці передпліччя вводять 1/40 мінімальної летальної дози дифтерійного токсину, який міститься в 0,2 мл ізотонічного розчину натрію хлориду. Результати реакції оцінюють через 24, 48-та 72 год. Якщо в організмі немає протидифтерійних антитоксинів, які можуть нейтралізувати введений дифтерійний токсин, то на місці введення виникає місцева запальна реакція (почервоніння, папула). Це позитивна реакція Шика, яка підтверджує сприйнятливість до дифтерії. При достатньому напруженні антитоксичного протидифтерійного імунітету (у людини, яка була щеплена або перехворіла) введений внутрішньошкірно токсин нейтралізується циркулюючими протидифтерійними антитоксинами, і місцева запальна реакція не розвивається. Це негативна реакція Шика. Є точніший, але трудомісткіший метод встановлення сприйнятливості до дифтерії: кількісне визначення протидифтерійного антитоксину в одиниці об'єму крові. При достатньому напруженні протидифтерійного антитоксичного імунітету в 1 мл крові міститься не менш як 0,03 міжнародних одиниць (МО) антитоксину.

Патогенез. У патогенезі дифтерії вирішальне значення має дифтерійний токсин. У ділянці вхідних воріт інфекції відбувається розмноження збудника і виділення токсину. Дифтерійний токсин всмоктується в кров, в результаті чого розвивається токсемія. Токсин, що циркулює, вибірково фіксується окремими тканинами, зумовлюючи ураження серця (м'язових елементів, інтерстиціальної тканини та провідної системи), надниркових залоз (мозкового та коркового шарів), нервової системи (автономних вузлів та симпатичних гангліїв вегетативної нервової системи, мілінових оболонок нервів), нирок (епітелію коркового шару). Дифтерійний токсин, що циркулює, зумовлює також універсальну токсичну капіляропатію. В результаті ураження дифтерійним токсином серця, надниркових залоз, вегетативної нервової системи та капілярів розвивається недостатність кровообігу, ступінь якої відображує тяжкість перебігу дифтерії.

Місцевий дифтерійний процес розвивається так. Токсин на місці його утворення і всмоктування в кров спричинює некроз епітелію та розширення судин, підвищення їхньої проникності з наступним виходом за межі судинного русла ексудату, який багатий на фібриноген. Внаслідок дії тромбокінази, вивільнюваної при некрозі епітелію, фібриноген ексудату перетворюється у фібрин, утворюючи фібринозну плівку. Якщо фібринозна плівка потрапляє на слизові оболонки, вкриті багатошаровим плоским епітелієм, то утворюється щільна плівка, яка пронизує всю товщину слизової оболонки і тісно зв'язана з прилеглою тканиною (дифтєритичне запалення). Якщо фібринозна плівка потрапляє на слизові обояонки, вкриті одношаровим циліндричним епітелієм, то вона нещільно зв'язується із .слизовою оболонкою і легко від неї відділяється (крупозне запалення).

Крупозне запалення буває при дифтерії гортані, трахеї, бронхів. При всіх інших локалізаціях дифтерії спостерігається дифтеритичне запалення. Проникнення токсину по лімфатичних судинах у регіонарні лімфатичні вузли· призводить до їхнього запалення. При токсичній дифтерії, крім-набряку на місці ураження слизової оболонки, розвивається набряк підшкірної основи цієї ділянки, ступінь якого є показником тяжкості дифтерії.

Клініка. Інкубаційний період триває 2—10 днів. Залежно від локалиації процесу визначають дифтерію зіва (глотки), носа, гортані, трахеї, бронхів, очей, зовнішніх статевих органів та пошкодженої шкіри. Найчастішою формою дифтерії є дифтерія зіва, або дифтерія глотки — дифтерійна ангіна. Дифтерія зіва поєднується в окремих випадках з дифтерією гортані (комбінована форма) Дифтерія гортані може бути самостійним захворюванням (дифтерійний круп). Дифтерія носа нерідко також поєднується з іншою локалізацією процесу (наприклад, дифтерія носа та зіва, дифтерія носа та гортані і т. ін.). До дифтерії рідкісних локалізацій належить дифтерія очей, вуха, зовнішніх статевих органів, пошкодженої шкіри та пупкової ранки.

Дифтерія зіва (глотки, ротоглотки); Залежно від ступеня загальної інтоксикації та поширення місцевого процесу розрізняють локалізовану, поширену та токсичну дифтерію зіва.

Локалізована дифтерія зіва характеризується помірною інтоксикацією та місцевим запальним процесом, що обмежується ділянкою піднебінних мигдаликів. Хвороба починається нездужанням, втратою апетиту, субфебрильним або фебрильним підвищенням температури тіла, болем при ковтанні, помірним збільшенням дещо болісних піднижньощелепних (тонзилярних) лімфовузлів. Залежно від характеру ураження піднебінних мигдаликів локалізовану дифтерію зіва поділяють на плівчасту, острівцеву і катаральну.

При плівчастій формі локалізованої дифтерії зіва слизова оболонка помірно червона, мигдалики збільшені, на їхній поверхні є білуваті, сірувато-білі або сірі нальоти з гладенькою або дещо хвилястою поверхнею, чітко окресленими краями. Нальоти щільно сидять на прилеглій тканині, важко знімаються шпателем. Зняття нальоту зумовлює кровотечу з ураженої ділянки мигдалика. Якщо знятий наліт помістити у воду кімнатної температури, то він зберігає свою форму, навіть якщо на нього діяти предметом з тупими краями (наприклад, шпателем). Це свідчить про його фібринозний характер. Бактерійний наліт у воді поступово «розчиняється», змінює форму, його легко можна роз'єднати шпателем.

При острівцевій формі локалізованої дифтерії зіва спостерігається щільно зв'язані з поверхнею помірно збільшених і почервонілих мигдаликів острівки нальотів білуватого або білувато-сірого кольору з неправильними обрисами.

При катаральній формі локалізованої дифтерії помірно збільшуються і червоніють мигдалики. Температура тіла суб-фебрильна або нормальна, симптомів загальної інтоксикації практично немає. Катаральну форму дифтерії зіва можна встановити тільки у разі бактеріологічного обстеження контактних у вогнищах інфекції.

Поширена дифтерія зіва характеризується чіткіше вираженими явищами загальної інтоксикації. З'являються слабкість, анорексія, температура тіла підвищується до фебрильних чисел (38°С'і вище), спостерігаються помірний біль у горлі, який іноді значно посилюється під час ковтання, болючість збільшених тонзилярних лімфатичних вузлів. Типовими є фібринозні сірувато-білого або брудно-сірого кольору нальоти, які поширюються за межі мигдаликів — на передні піднебінні дужки, язичок, зрідка на задню стінку глотки. Слизова оболонка зіва помірно червоніє. Набрякає слизова оболонка зіва навколо ділянки ураження нальотами (перифокальний набряк зіва).

КРАСНУХА

Краснуха — гостра інфекційна хвороба, яка характеризується незначною або помірною інтоксикацією, дрібним плямисто-папульозним висипом та лімфаденопатією.

Краснуха в минулому вважалася однією з найлегших інфекційних хвороб і становила інтерес лише з точки зору диференціальної діагностики з кором. Останнім часом цю інфекцію розглядають також у зв'язку з встановленням її ролі у виникненні природжених вад розвитку.

Етіологія. Збудник краснухи — вірус з групи міксовірусів, містить РНК. Досить стійкий у навколишньому середовищі, може зберігатися при кімнатній температурі та висушуванні. При ультрафіолетовому опроміненні відразу гине. Чутливий до дії хімічних речовин та високої температури.

Епідеміологія. Джерелом інфекції є хвора людина. Найбільш заразна вона на 1—2-й день до появи висипу і в перші 5 днів після його появи. Основний шлях передачі краснухи — повітряно-краплинний. Оскільки вірус е в крові, сечі, випорожненнях та має відносну стійкість, припускають можливість передачі краснухи контактним шляхом, а також безпосередньо через кров під час ін'єкцій. Краснуха передається також через плаценту плода від вагітної з клінічне вираженою або безсимптомною формою хвороби.

Сприйнятливість дітей до краснухи висока. Хворіють в основному діти від 1 до 10 років. Діти старшого віку та дорослі хворіють рідко. Після перенесеної краснухи залишається стійкий імунітет.

Патогенез. Вхідні ворота інфекції — верхні дихальні шляхи (іноді — безпосередньо кров). В епітелії слизових оболонок верхніх дихальних шляхів вірус розмножується, проникає в русло крові, вибірково фіксується лімфоїдною тканиною. Є всі підстави вважати, що до вірусу краснухи особливо чутливі ембріональні тканини.

Клініка. Інкубаційний період становить 15—21 день, може тривати до 24 днів. Продромального періоду не буває, або він дуже слабко виражений. Спостерігаються субфебрильне підвищення температури тіла, нездужання, незначний нежить, покашлювання, катаральний кон'юнктивіт. Типовим раннім симптомом краснухи є збільшення задньошийних, потиличних, білявушних та інших лімфатичних вузлів. Цей симптом з'являється за 1—3 дні до висипу і зберігається 10—14 днів. Висип з'являється на обличчі, шиї, поширюючись протягом кількох годин по всьому тілу. Переважна локалізація висипу — розгинальні поверхні кінцівок, спина, сідниці. На обличчі, грудях та животі кількість висипань менша. Елементи висипу при краснусі — рожеві, круглої і овальної форми плями або папули, які дещо піднімаються над шкірою. За величиною вони бувають від макового зернятка до сочевиці. У деяких хворих переважають дрібніші елементи, в інших — більші. Елементи висипу не схильні до злиття. Висип утримується протягом 2—3 днів, безслідно зникає і не залишає пігментації та лущення.

У деяких хворих одночасно з висипом на слизових оболонках зіва та м'якого піднебіння з'являється дрібноплямиста енантема. Катаральні явища, які виникли у продромальному періоді, не посилюються. Самопочуття, як правило, не погіршується. Висип супроводжується субфебрильним, рідше — значнішим (38°С -39°С) підвищенням температури тіла. У деяких хворих протягом усього часу хвороби температура тіла може і не підвищуватися.

Тяжко переносять краснуху дорослі. У них часто спостерігаються явища загальної інтоксикації (головний біль, слабкість, втрата апетиту), біль у м'язах, особливо шийних, у суглобах, помірно або інтенсивно виражені катаральні явища з боку верхніх дихальних шляхів та кон'юнктив. Температура тіла може досягати 39 ° С. Висип рясний і має схильність до злиття. Такий перебіг краснухи буває іноді і у дітей.

Внутрішньоутробне зараження в початкові строки вагітності (перші 2—3 міс) нерідко веде до порушень ембріогенезу та розвитку виродливості (мікроцефалія, гідроцефалія, катаракта, глухота, ретинопатія, глаукома, пороки серця, зміни в будові скелета). Різноманітні форми ембріопатій можуть комбінуватися (природжений синдром краснухи). При зараженні краснухою після завершення ембріогенезу розвиваються фетопатіі: гепатит, ураження легень, тромбоцитопенічна пурпура, анемія та ін. У разі зараження плода наприкінці вагітності може народитися хвора на краснуху дитина. Хвороба в таких випадках має затяжний характер, тривалим є вірусоносійство.

Ускладнення. Спостерігаються артропатія, яка характеризується сильним больовим синдромом і появою внутрішньо-суглобових випотівань; енцефаліт, енцефаломієліт, поліневрит. Неврологічні ускладнення розвиваються при краснусі в період згасання висипу. Надзвичайно рідко бувають при краснусі отит, пневмонія, гломерулонефрит та інші ускладнення.

Діагноз краснухи встановлюють на основі типової клінічної картини та даних епідеміологічного анамнезу. Специфічні лабораторні методи діагностики (вірусологічні та серологічні) не дуже поширені через їхню трудомісткість. Певне діагностичне значення має загальний аналіз крові. При краснусі на самому початку хвороби спостерігається незначний нейтрофільний лейкоцитоз, а в період висипу — нормальна кількість лейкоцитів або лейкопенія, лімфоцитоз, поява плазматичних клітин.

Необхідно виключити інші захворювання, які супроводяться висипом (кір, скарлатина, ентеровірусна екзантема, медикаментозна хвороба) та збільшенням лімфатичних вузлів (інфекційний мононуклеоз).

Лікування. Хворий на краснуху повинен дотримуватися постільного режиму до повної ліквідації клінічних симптомів хвороби. При легкій формі краснухи медикаментозну терапію не застосовують Клінічні прояви хвороби є основою для призначення симптоматичних засобів (жарознижувальні, анальгетики, протизапальні, десенсибілізуючі та ін). При ускладненнях проводять відповідне лікування.

Профілактика краснухи полягає в ізоляції хворих до 5-го дня від моменту висипань. Дезинфекцію не роблять. Дітей, які були в контакті з хворим, не ізолюють. Слід оберігати вагітних жінок, які не хворіли на краснуху, від спілкування з тими, хто захворів. Вважають, що захворювання жінки в перші місяці вагітності лабораторне підтвердженою краснухою є показанням для припинення вагітності у зв'язку з великим ризиком ембріопатії. Введення імуноглобуліну з метою профілактики краснухи у контактних з хворим (дітей та дорослих) не є ефективним.

Питання про масову вакцинацію проти краснухи в нашій країні ще не вирішене, хоча одержано вакцинальні штами вірусу краснухи, які мають високу імунологічну активність (жива атенуйована вакцина проти краснухи). Виготовлено також асоційовану вакцину проти кору, паротиту та краснухи .

Скарлатина

Скарлатина — гостре інфекційне захворювання переважно дитячого віку, яке характеризується явищами загальної інтоксикації, ангіною, регіонарним лімфаденітом, дрібноточковим висипом та наступним пластинчастим лущенням.

Етіологія. Збудник скарлатини — бета-гемолітичний стрептокок групи А. Відомо 46 серологічних типів цього стрептокока. Кожен з них може спричинити скарлатину. Антитіла, які утворюються в організмі після перенесеної скарлатини у відповідь на дію токсину, зв'язують токсини стрептокока всіх типів (поліспецифічний антитоксичний імунітет); антибактеріальні антитіла виробляються тільки проти того типу стрептокока, який викликав захворювання (моноспецифічний антибактеріальний імунітет).

Епідеміологія. Джерелом інфекції є хворий на скарлатину, контагіозний з моменту захворювання до 22-го дня від початку хвороби, а також хворий (дитина або дорослий), в якого е інша стрептококова хвороба (ангіна, назофарингіт, стрептодермія, бешиха та ін.). Основний шлях передачі скарлатини — повітряно-краплинний. Певну роль при поширенні скарлатини відіграє передавання інфекції контактним шляхом — через третю особу та через предмети, яких торкався хворий. Бувають також харчові спалахи скарлатини — через молоко, холодець тощо.

Найбільше випадків захворювання скарлатиною спостерігається серед дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Діти першого року життя і після 15-річного віку на скарлатину хворіють рідко. Індекс контагіозності при скарлатині становить 0,4.

Патогенез. Вхідні ворота інфекції — піднебінні мигдалики, а також пошкоджена шкіра або слизові оболонки іншої ділянки (опікова, ранова, післяродова скарлатина і т. д.). Скарлатинозний стрептокок розмножується в ділянці вхідних воріт інфекції, виділяє токсин, який всмоктується в кров і зумовлює загальнотоксичні симптоми (головний біль, блювання, підвищення температури тіла тощо), ураження вегетативної нервової системи (спочатку симпатичної, а потім парасимпатичної частини). З дією токсину пов'язуються зміни шкіри (висипання) та язика. Септична дія скарлатинозного стрептокока проявляється виникненням на місці втілення інфекції первинного вогнища запалення (ангіна) та гнійними ускладненнями, які розвиваються при певних несприятливих умовах. Продукти розпаду стрептокока мають алергічну дію, що сприяє розвитку алергічних ускладнень.

Клініка. Інкубаційний період при скарлатині триває 2 — 7 днів, іноді збільшуючись до 12 днів. Початок хвороби гострий. Температура тіла підвищується до 38—39 ° С і більше, з'являються біль у горлі під час ковтання, головний біль, нездужання, часто — блювання. Вже на першу добу або на 2-й день з'являється висип. Скарлатинозний висип дрібноточковий, яскраво-рожевий або червоний на гіперемійованому фоні шкіри. На перший погляд створюється враження суцільного почервоніння шкіри. Найбільше висипань у пахвовій, лобковій, пахвинній та сідничній ділянках, на згинальних поверхнях кінцівок. Висип у деяких випадках має дрібнопапульозний характер. Можна спостерігати іноді міліарне висипання у вигляді дрібних, як макове зернятко, пухирців, наповнених прозорою або каламутнуватою рідиною. При тяжкій формі скарлатини висип часто геморагічний. При скарлатині спостерігається білий дермографізм (тривалий прихований і короткий явний періоди). Обличчя має характерний вигляд: на лобі і скронях — рожевий дрібноточковий висип, шкіра щік суцільного червоного кольору; шкіра носа, навколо губ та підборіддя бліда. Чітко видно блідий носогубний трикутник — типова ознака скарлатини, описана Н. Філатовим. У ділянках згинів, при уважному огляді видно багато дрібноточкових крововиливів, завдяки чому природні складки в них дуже виділяються. Це симптом складки. Постійним симптомом скарлатини є ангіна — від катарального запалення до глибоких некротичних змін піднебінних мигдаликів. Спостерігається яскрава гіперемія слизової оболонки передніх піднебінних дуг, м'якого піднебіння, язичка (палаючий зів). Відповідно до ступеня ураження зіва в процес втягуються регіонарні лімфатичні вузли: вони збільшені, щільні, болісні при пальпації. Язик обкладений густим білим нальотом, через 2—3 дні він очищається від нього, стає яскраво-червоним, сосочки гіпертрофуються (малиновий язик).

Явища загальної інтоксикації, залежно від тяжкості хвороби, зберігаються протягом 2—7 днів. Паралельно з поліпшенням загального стану (зниження та нормалізація температури тіла, поліпшення самопочуття) зменшується ступінь запальних змін зіва, блідне і поступово зникає висип. На місці висипу спостерігається лущення: висівкоподібне на обличчі та шиї, пластинчасте — на тулубі та кінцівках. Поява лущення припадає на кінець першого — початок другого тижня. Більш інтенсивним лущення буває після рясного висипання, особливо — міліарного. Найчіткішим є скарлатинозне пластинчасте лущення на долонях та підошвах.

Типова скарлатина проявляється в легкій, середньотяжкій та тяжкій формах. Тяжка форма скарлатини, при якій домінують загальнотоксичні розлади (гіпертермія, багаторазове блювання, нейротоксикоз, геморагічний синдром), е токсичною. При перевазі бактеріального компонента (некротична ангіна, аденофлег-мона, ранні гнійні ускладнення тощо) виділяють септичну скарлатину. Поєднання симптомів токсичної та септичної скарлатини характерне для токсико-септичної форми хвороби.

Перебіг скарлатини нерідко буває атиповим: симптоми хвороби виражені слабко, деяких з них зовсім немає. Це стерта форма скарлатини.

Атиповою скарлатиною є також екстрафарингеальна або екстрабукальна (опікова, ранова, післяродова тощо). Явища загальної інтоксикації є вираженими, висип типовим, але починається він і найбільш насичений у ділянці вхідних воріт інфекції. Слабко виражені зміни в зіві — ангіна найчастіше є катаральною.

Ускладнення. В генезі ускладнень скарлатини основну роль відіграють два фактори: бактеріальний та алергічний.

Бактеріальні (гнійні) ускладнення можуть виникати і в ранні, і в пізні строки хвороби. Серед гнійних ускладнень найбільш поширені лімфаденіт, аденофлегмона, отит, мастоїдит, гнійний артрит та ін.

Алергічні ускладнення при скарлатині найчастіше виникають під час другого періоду хвороби. Це насамперед дифузний гломерулонефрит та синовіїт з переважним ураженням дрібних суглобів. Для скарлатини характерними є також алергічні хвилі: у реконвалесцента скарлатини на 2—3-му тижні хвороби відновлюються загальнотоксичні симптоми, підвищується температура тіла (звичайно короткочасно); з'являється висип різноманітного характеру (дрібноплямистий, уртикарний, анулярний), ангіна (звичайно катаральна), спостерігаються одутлість обличчя, катар слизових оболонок — кон'юнктивіт, риніт, бронхіт. Збільшуються лімфатичні вузли, виникає еозинофілія. Алергічні хвилі" можуть бути одноразовими та повторними.

Поряд з алергічними хвилями при скарлатині на 3—4-му тижні хвороби можуть з'являтися справжні рецидиви скарлатини.

Своєрідні зміни серцево-судинної системи, які виникають у другому періоді скарлатини і відомі під назвою скарлатинозного серця (сповільнення пульсу, аритмія дихального типу, зниження артеріального тиску, розширення відносної тупості серця вліво, систолічний шум тощо), відображують зміну фаз тонусу вегетативної нервової системи. Вони цілком доброякісні, можуть утримуватися протягом 2—4 тижнів.

Діагноз. Розпізнавання скарлатини у типових випадках не становить труднощів. При нетиповому висипу виникає потреба диференціювати скарлатину з іншими захворюваннями, які супроводяться висипом: кором, краснухою, продромальним висипом при вітряній віспі, медикаментозним та токсичним висипами, сироватковою хворобою, далекосхідною скарлатиноподібною гарячкою, у маленьких дітей — з пітницею. Якщо немає висипання, скарлатину диференціюють з ангіною, дифтерією зіва. Діагностувати скарлатину, особливо при легких та стертих формах хвороби, лікареві допомагає епідеміологічний анамнез (тісний контакт з хворим на скарлатину).

Надійних методів лабораторної діагностики скарлатини немає. Бактеріологічний метод (виділення гемолітичного стрептокока) застосовується нечасто у зв'язку зі значним поширенням цього мікроорганізму в носоглотці при інших захворюваннях, а також у здорових людей. Підвищення титру антистрептолізину та антифібринолізину характерне для скарлатини, але ці дослідження трудомісткі і не знайшли широкого застосування в практиці. Скарлатині, як і іншим бактеріальним інфекціям, властиві нейтрофільний лейкоцитоз, зсув уліво та збільшена ШОЕ.

Лікування. Оскільки навіть при легких формах скарлатини можуть виникати ускладнення, треба проводити антибактеріальну (антистрептококову) терапію. Найдоцільніше призначати бензилпеніцилін, який високоактивний щодо стрептокока і практично нетоксичний. Інші антибіотики використовуються при He-Сприйманні бензилпеніциліну організмом або при деяких інших Обставинах. Доза бензилпеніциліну становить 50 000— 100 000 ОД на 1 кг маси тіла на добу при 3—4-разовому внутрішньо-м'язовому введенні. Курс лікування 5—7 днів. При лікуванні скарлатини використовують також інші антибіотики: оксацилін, еритромін, феноксиметилпеніцилін усередину в звичайних вікових дозах протягом 5—7 днів. Доцільно також застосовувати гіпосенсибілізуючі засоби: антигістамінні (димедрол, піпольфен, таве-гіл та ін.), препарати кальцію.

При токсичних формах скарлатини вдаються до неспецифічної детоксикації (внутрішньовенне краплинне введення ізотонічних глюкозосольових розчинів та синтетичних плазмо-замінників). Внутрішньовенне краплинне або внутрішньом'язово доцільно вводити гідрокортизон (3—5 мг/кг маси тіла на добу) або його аналоги протягом 2—4 днів. За показаннями застосовують також симптоматичні засоби. Хворі на скарлатину протягом усього гострого періоду хвороби повинні дотримувати постільного режиму. Ускладнення лікують за загальними правилами. При бактеріальних ускладненнях застосовують антибіотики, за показаннями — фізіотерапевтичні, хірургічні та інші методи лікування. В лікуванні алергічних ускладнень головне значення має гіпосенсибілізуюча терапія.

Профілактика. Специфічної профілактики скарлатини досі ще не розроблено. Тривають пошуки ефективних методів активної імунізації.

Заходи у вогнищі. 1. Хворого на скарлатину ізолюють удома або госпіталізують, якщо є показання (важка та ускладнена форми хвороби, неможливість забезпечити догляд за хворим або ізолювати його вдома тощо). Реконвалесценти, які відвідують дитячі дошкільні заклади та перші два класи школи, допускаються в ці заклади, коли мине 22 дні від початку хвороби. 2. Карантин для контактних дітей дошкільного віку та учнів перших двох Класів встановлюється на 7 днів. 3. За вогнищем встановлюють медичний нагляд. Важливо виявити стерті та атипові (наприклад, ангіна), форми хвороби.

Вітряна віспа

Вітряна віспа — це гостре інфекційне захворювання, яка супроводиться підвищенням температури тіла та плямисто-папульозно-везикульозним висипом на шкірі та слизових оболонках.

Етіологія. Збудник вітряної віспи — вірус, у навколишньому середовищі нестійкий Встановлено ідентичність вірусів вітряної віспи та оперізуючого лишаю.

Епідеміологія. Джерелом інфекції є хворий на вітряну віспу, починаючи з І—2-го дня інкубаційного періоду і до 9-го дня з моменту появи висипу. Джерелом захворювання може бути також хворий на оперізуючий лишай. Вітряна віспа передається повітряно-краплинним шляхом на відносно далекі відстані (через сусідні кімнати і квартири). Внаслідок малої стійкості збудника через третю особу та предмети, з якими стикався хворий, не передається.

Сприйнятливість до вітряної віспи загальна. Хворіють діти всіх вікових груп. Переважна більшість хворих — це діти до 10 років життя.

Патогенез. Вхідними воротами інфекції є верхні дихальні шляхи. В епітелії слизових оболонок верхніх дихальних шляхів вірус вітряної віспи розмножується, проникає в русло крові і розноситься по всьому організму. Внаслідок дерматотропності вірус вибірково уражує шкіру, що клінічне проявляється висипом. Зрідка при вітряній віспі в легенях, печінці, нирках, підшлунковій залозі настають специфічні зміни, зумовлені патогенною дією вірусу.

Останнім часом вважають, що можливе тривале збереження вірусу вітряної віспи в організмі після перенесеної хвороби (в клітинах міжхребцевих нервових гангліїв). Внаслідок впливу несприятливих факторів вірус може активуватися, що клінічне проявляється оперізуючим лишаєм. Так можна пояснити можливість захворювання оперізуючим лишаєм людини, яка раніше хворіла на вітряну віспу, незважаючи на стійкість імунітету при вітряній віспі та ідентичність збудників обох захворювань.

Клініка. Інкубаційний період при вітряній віспі триває від 11 до 21 дня, найчастіше близько 14 днів. Продромальні явища зводяться до незначних симптомів загальної інтоксикації (нездужання, втрата апетиту, субфебрильна температура тіла тощо). На такому фоні або без будь-яких передвісників на шкірі з'являються висипання, що часто супроводяться підвищенням температури тіла. Перші елементи висипу можуть з'явитися при нормальній температурі тіла. Висип локалізується на обличчі, волосистій частині голови, тулубі та кінцівках. При інтенсивному висипу елементи його можна знайти на долонях та підошвах. Елементи висипу, пройшовши через стадії плями та дрібної папул», швидко перетворюються на характерні для вітряної віспи елементи — везикули (пухирці). Деякі плями зникають, папули розсмоктуються, не доходячи до стадії везикули. Везикули при вітряній віспі мають круглу або овальну форму та різноманітну величину (від макового зернятка до великої горошини), розміщуються на неінфільтрованій основі, їхня стінка напружена, блискуча, вміст прозорий. Навколо везикули є вузька смужка гіперемії. У разі проколу везикула спорожнюється завдяки своїй однокамерності. Окремі везикули мають пупковидні вдавлення, що пов'язується з початком розсмоктування їхнього вмісту.

Везикули швидко підсихають (через 1—3 дні), на їхньому місці утворюються бурі кірочки, які відпадають через 1—3 тижні. Висип при вітряній віспі з'являється протягом кількох днів поштовхами, тому для вітряної віспи характерною є поліморфність висипань — на певній ділянці шкіри можна знайти елементи висипу, що перебувають на різних стадіях розвитку (парули, везикули, кірочки). У деяких хворих одночасно з висипом на шкірі з'являються елементи висипу на слизових оболонках порожнини рота, носоглотки, гортані, статевих органах та в інших місцях. Це енантема, характерним елементом якої при вітряній віспі, як і на шкірі, є пухирець (везикула). Енантема може випереджати висипання на шкірі. Вітрянкових пухирців на слизових оболонках звичайно мало. Вони нестійкі, швидко перетворюються на поверхневі ерозії, які через кілька днів епітелізуються.

Одночасно з підсиханням елементів висипу при вітряній віспі знижується температура тіла і поліпшується загальний стан хворого.

Клінічні форми вітряної віспи різноманітні. У деяких хворих вітряна віспа характеризується появою поодиноких пухирців при Відсутності загальнотоксичних симптомів (рудиментарна форма). Крім рудиментарної, спостерігається абортивна форма (папульозні елементи висипу підсихають, не доходячи до стадії везикули). Важкий перебіг мають пустульозна, бульозна, гангренозна, геморагічна та вісцеральна форми вітряної віспи.

При пустульозній формі вміст пухирців стає гнійним, утворюються пустули. Після їхнього підсихання і відпадання кірок залишаються рубці. Бульозна форма характеризується появою, крім типових везикулярних висипань, великих (діаметром до 2 — 4 см) пухирців з каламутним вмістом, які лопаються і залишають вогкі поверхні. Прогноз при цій формі у більшості випадків сприятливий.

При гангренозній формі на місці пухирців з'являються некрози, які перетворюються згодом на глибокі виразки. Виникають явища загальної інтоксикації, часто — гнійно-септичні ускладнення. При геморагічній формі поряд з геморагічним характером вмісту пухирців з'являються крововиливи в шкіру, спостерігається кровоточивість слизових оболонок. Останнім часом у хворих, які приймали незадовго до захворювання вітряною віспою глікокортикоїдні препарати, спостерігаються тяжкі та злоякісні фор/ цій хвороби.

Генералізована вітряна віспа з ураженням внутрішніх органів (вісцеральна форма) діагностується звичайно тільки після смерті під час розтину. Це найтяжча форма вітряної віспи, при якій поряд з типовими змінами шкіри та слизових оболонок первинно уражуються легені, печінка, нирки, підшлункова залоза та інші органи.

Ускладнення при вітряній віспі бувають рідко. При появі везикулярного висипу на слизовій оболонці гортані розвивається іноді клінічна картина стенозу гортані (вітрянковий круп). Якщо висипання пухирців є на рогівці, може розвинутися кератит. Серед ускладнень, пов'язаних з безпосередньою дією вірусу, важливе місце займає пневмонія. Вона приєднується звичайно на початку хвороби. Неврологічні ускладнення виникають у стадії утворення кірок. Це енцефаліт, мієліт, серозний менінгіт.

Ускладнення, зумовлені вторинною інфекцією, проявляються по-різному (нагноєння пухирців, виникнення абсцесу, флегмони, лімфаденіту); у дітей раннього віку бувають також пневмонія і гнійний отит.

Діагноз вітряної віспи в типових випадках не становить труднощів. Рудиментарну та абортивну форми хвороби потрібно диференціювати з шкірними проявами ексудативного діатезу, стрептодермією і наслідками від укусів комарів (улітку). Бульозна форма вітряної віспи відрізняється від пемфігусу наявністю, крім пухирців, типових вітрянкових везикул.

Лікування вітряної віспи зводиться до дотримання постільного режиму протягом усього періоду висипання, запобігання вторинній інфекції. Везикули треба змазувати 1—2 % розчином метиленового синього або брильянтового зеленого, рот полоскати дезинфікуючим розчином. За показаннями застосовують симптоматичні засоби (анальгетики, жарознижувальні тощо), проводять неспецифічну детоксикацію. При тяжких формах хвороби та розвитку гнійних ускладнень призначають антибіотики. Лікування неврологічних ускладнень патогенетичне. Таких хворих потрібно госпіталізувати у спеціалізоване відділення інфекційної лікарні.

Профілактика. Активна імунізація вивчається. У нашій країні одержано тканинні живі атенуйовані штами вірусу вітряної віспи. Але доцільність вакцинопрофілактики вітряної віспи сумнівна, оскільки, з одного боку, перебіг хвороби переважно легкий, а з другого — треба утриматися від подальшого перевантаження календаря щеплень.

Заходи у вогнищі. 1. Хворого на вітряну віспу ізолюють удома, якщо є показання,— у стаціонарі, на 9 днів від моменту появи висипу. 2. Карантин накладають на дітей до 7 років, які були в контакті з хворим на вітряну віспу або оперізуючий лишай і не хворіли на вітряну віспу, на строк від 11 до 21 дня від моменту контакту. 3. У зв'язку з нестійкістю збудника заключну дезинфекцію не проводять. Після залишення хворим приміщення його провітрюють. 4. За вогнищем (у дитячих колективах До 7-річного віку) встановлюють медичний нагляд.

 

Профілактика  грипу  та  ГРВІ  у  дітей.

 Шляхи передачі, діагностика, профілактика, лікування грипу та ГРВІ у дітей

   Грип - наймасовіше захворювання людей, на яке щороку хворіє 0,2-1 млрд людей. За даними офіційної статистики в Україні щороку реєструється 4,5 – 5 млн випадків захворювань на грип та ГРВІ серед дітей. Грип та ГРВІ складають 95% всіх інфекційних захворювань у світі.

 Дорослі від епідемії страждають менше, оскільки вони вже неодноразово « зустрілись з вірусом». Найбільш сприятливі до грипу та ГРВІ діти, починаючи з другого півріччя життя ( в першому півріччі вони захищенні материнськими антитілами).

  Сприйнятливість підвищується також після 60 років: з віком втрачаються накопичені антитіла до вірусу грипу різної антигенної структури. Часто хворіють на грип медичні працівники, педагоги, працівники транспорту та торгівлі, які мають широке коло професійних контактів. Серед груп населення першочергове значення в розповсюдженні інфекцій займають діти шкільного віку.

  Значну роль відіграють і такі фактори, як недотримання ізоляції хворого, поява якого в місцях скупчення людей - школі, транспорті, на роботі і т.д. практично гарантує захворювання багатьох сприйнятливих осіб.

  Тривалий час основним шляхом передачі інфекції, вважався повітряно - крапельний. Ще в 1996 році було встановлено, що передача вірусу грипу й інших збудників ГРВІ у більшості випадків відбувається контактним шляхом, особливо при потискуванні один одному руки з наступним потраплянням у дихальні шляхи через слизову оболонку носа та очей. Здорові люди з нормальною імунною системою високочутливі до вірусних інфекцій при проникненні вірусу через ніс.

Твердження що підвищена чутливість до респіраторних вірусів виникає менше при ослабленій імунній системі, є одним з головних міфів щодо грипу та інших ГРВІ.

 Діагностичні критерії грипу: гострий початок, підвищення температури тіла до 38,5 – 40,0 С., виражені симптоми інтоксикації, які розвиваються в першу добу захворювання (сильний головний біль, біль у м'язах, суглобах, очних яблуках, млявість, адинамія, блювання).

Можливі судоми, порушення свідомості, носові кровотечі, петехіальні висипи на обличчі, тілі та верхній частині тулубу, помірні ознаки ринофарингіту (закладання носа, серозні виділення з носа, дряпання та біль у горлі, гіперемія задньої стінки глотки, м'якого піднебіння, ін'єкції судин склер, ознаки трахеїту (сухий, болісний кашель, біль за грудиною). При ГРВІ клінічні критерії помірно виражені. Лікування хворих в неускладнених випадках здебільшого відбувається в домашніх умовах під наглядом лікаря. Режим постільний або напівпостільний. У перші години хвороби давати напіврідку їжу: каші, омлети овочеві рагу або супи. Тимчасово слід обмежити білкову їжу, особливо важку для травлення: м'ясо та рибу. Корисні свіжі ягоди та фрукти, що містять багато вітаміну С (лимони, апельсини, яблука). Слід багато пити рідини: чай з лимоном, малиновим варенням, чорною смородиною, узвари, морси, лужні мінеральні води.

Ефективні відвари трав: листя та плоди малини, квіти ромашки, липи. При закладенні носа у дітей віком до 6 місяців зволожують слизові оболонки носа фізіологічним розчином натрію хлориду: дітям від 6 місяців можна призначити судинозвужувальні дитячі краплі для носа, але застосовувати їх не довше 3 -х днів.

При сухому кашлі призначають засоби що його пригнічують. При вологому кашлі з тяжким виділенням харкотиння - муколітичні препарати. Температуру тіла необхідно знижувати коли вона перевищує 38,5-390С, але дітям віком до 2-х місяців, а також із захворюваннями центральної нервової системи, судомами в анамнезі та тяжкими захворюваннями серця, бронхолегеневої системи треба знижувати температуру тіла коли вона сягає 380С та вище, призначаючи антипіретики вікових дозах (парацетамол, ібуфен). Найбільш ефективним лікуванням будь - якої інфекції є застосування специфічної терапії, безпосередньо спрямованої на пригнічення збудника.

Застосовують уваги три групи препаратів: • противірусні засоби; • інтерферони ; • індуктори інтерферонів. У педіатричній практиці для лікування грипу та ГРВІ з високою ефективністю використовують препарати інтерферону (назоферон, грипферон, лаферобіон та інші).

Доказано ефективність використання у дітей свічок Віферон. Ефективні при лікуванні грипу і такі препарати як протефлазид, флавазид, імунофлазид. Певним ефектом володіють інтерфероногени: арбідол, анаферон, аміксин.

 До неспецифічної профілактики грипу відносяться заходи: загартування, яке потрібно проводити регулярно протягом року (займатись фізкультурою, більше часу проводити на свіжому повітрі тощо), раціональне вітамінізоване  харчування з достатньою кількістю свіжих овочів та фруктів, фітонцидів, повноцінний відпочинок, здоровий сон, дотримання режиму дня та інші. Слід звернути увагу на запобігання пасивному курінню.

Доведено що діти з родин, у яких курять, частіше хворіють на грип та ГРВІ. Важливо привчити дітей мити руки. Рекомендовано при поверненні додому обов'язково вимити руки з милом, а до того не доторкатися очей та носа.      Тимчасово зменшує захворюваність на грип закриття шкіл у розпал епідемії грипу та ГРВІ.

 Головним джерелом інфекції є хвора людина. Її бажано ізолювати в окрему кімнату, обмежити спілкування близьких із хворим.Виділити для хворого окремий посуд, рушник, провітрювати кімнату, проводити вологе прибирання, зволожувати повітря у кімнаті.. Під час догляду за ним користуватись маскою, змінюючи її кожні 1-2 години..

У разі тяжкого перебігу хвороби хворого слід госпіталізувати.

Під час епідемії грипу та ГРВІ можна використовувати препарати: арбідол, аміксин, грипферон, рослинні адаптогени тільки за профілактичними схемами згідно з інструкціями.

Найнадійнішим засобом профілактики грипу на сьогодні є вчасна вакцинація перед початком епідемії (за місяць) за відсутності протипоказань для щеплень. Діти щеплюються проти грипу з 6-місячного віку; щеплення проводиться щорічно. Фахівці радять ставити щеплення з жовтня по грудень.Ті, хто робить щеплення, або не хворіють на грип, або переносять його у більш легкій формі, без ускладнень. Особливо щеплення необхідні особам, що входять до груп ризику захворювання на грип – це діти до 5 років, вагітні жінки, люди вікоим від 65 років, люди з надмірною вагою, хворі на діабет, із захворюваннями легенів, а також перебуваючи на імуно-супресивній терапії.

        Щеплення можна зробити в лікувально-профілактичному закладі за місцем мешкання чи у приватних щеплювальних кабінетах: дитячого медичного центру «Ваш малюк» по вул. Кооперативній, 28А та медичному центрі «Небозвід» по вул. Сумській, 90.

Профілактика кишкових інфекцій 

   Кишкові інфекції – група інфекцій, що викликають захворювання травневого тракту з основними клінічними проявами, такими як підвищення температури тіла, пронос, блювання.  До кишкових інфекцій відносяться такі небезпечні захворювання як черевний тиф, дизентерія, харчові токсикоінфекції, сальмонельоз, ботулізм, гастроентероколіти. Всі ці захворювання виникають внаслідок вживання інфікованих харчових продуктів або води, які проникають в організм людини через брудні руки, продукти харчування. Кишкові інфекції поширені повсюдно навіть у розвинутих країнах, характеризуються високим рівнем захворюваності. Це одні з найчастіших інфекційних хвороб у дітей.

   Для кишкових інфекцій характерна літньо – осіння сезонність;  саме в цей період відбувається ріст захворюваності. Це пов’язано з активізацією шляхів передачі інфекції, зі сприятливими умовами для зберігання і розмноження збудників у зовнішньому середовищі, зі змінами в організмі людини, які відбуваються у літньо-осінній період, а саме- зниження його реактивності під впливом сонячного випромінювання, відпочинок в природніх умовах, зниженням кислотності шлункового соку.  Збудники кишкових інфекцій передаються за допомогою фекально - орального механізму харчовим, водним, контактно-побутовим шляхами. Факторами передачі є м’ясо, яйця, вода, кухонний інвентар, руки, мухи. Джерелом інфекції може бути хвора людина з клінічними проявами інфекції або здоровий „носій”.Носії становлять епідеміологічну небезпеку, оскільки вони ведуть активний спосіб життя, при цьому контактують зі здоровими людьми, займаються готуванням страв, будучи хворими,працюють на об’єктах громадського харчування, на підприємствах, що займаються виготовленням продуктів харчування.

   Наявність збудників, їх розмноження в продуктах харчування не впливає на їх смакові якості. Інфіковані продукти на смак і вигляд не відрізняються від безпечних та якісних. Час від зараження до перших клінічних проявів захворювання триває від декількох годин до двох-трьох діб.

   Згідно даних епідеміологічного анамнезу хворі пов’язують захворювання на кишкові інфекції з вживанням продуктів харчування, які були придбані на стихійних ринках, у місцях несанкціонованої торгівлі, при вживанні продуктів, які пройшли недостатню термічну обробку. Більшість спалахів виникає внаслідок недотриманя санітарно-гігієнічних вимог, залучення носіїв кишкових інфекцій до приготування страв на гостинах, урочистостях. Враховуючи те, що з настанням літнього періоду зростає небезпека щодо захворюваності на кишкові інфекції  для попередження захворювання можна порадити:

- Перед приготуванням їжі та перед її вживанням обов’язково мити руки з милом. Обов’язково мити руки після відвідування туалету.

- Не вживати м’ясні та молочні продукти придбані на стихійних ринках, з рук приватних осіб .

- Не використовувати для пиття, приготування їжі та миття посуду воду з незнайомих джерел водопостачання (ріки, озера, підземні джерела, поверхневі води). Для пиття і приготування їжі використовувати  питну бутильовану воду або воду з централізованих джерел водопостачання.

- Не допускати споживання продуктів та напоїв з протермінованим терміном зберігання.

- Hе вживати харчові продукти та напої при найменшій підозрі щодо їх якості.

- Не вживати в їжу незнайомі гриби, ягоди, трави та інші рослини.

- При неорганізованому відпочинку (туристичні мандрівки) для миття посуду і рук використовувати перекип’ячену воду. При харчуванні у лісі, на пляжі виключати контакт продуктів з грунтом та піском.

- Зберігати продукти харчування тільки у спосіб зазначений на упаковці та у встановлені терміни.

- При купівлі будь-якого харчового продукту у торговельній мережі споживач має право вимагати у продавця документи, що підтверджують якість та безпеку реалізованої продукції.

- При подорожуванні не рекомендовано брати у дорогу продукти, що швидко псуються (ковбасні, молочні, кулінарні, кондитерські кремові вироби, м’ясні салати, паштети інші продукти що потребують охолодження при зберіганні).

- На відпочинку без організованого харчування виключати приготування багатокомпонентних страв, що не мають достатньої термічної обробки. Зберігання виготовленої страви без холодильного обладнання не має перевищувати 2 години. Овочі та фрукти перед вживанням ретельно мити, обдавати окропом.

   У випадку виявлення перших ознак шлунково-кишкових розладів необхідно терміново звернутись до лікувальної установи. Не рекомендовано займатись самолікуванням. При груповому відпочинку, скупченнях людей, хворого  з шлунково-кишковими розладами необхідно ізолювати від інших людей до прибуття лікаря.

Кашлюк 

Етіологія,  епідеміологія

Кашлюк – інфекційне захворювання, яким можуть хворіти діти всих вікових категорій. Особливо він небезпечний для дітей 1-2 –го року життя ,так як в цьому віці хвороба перебігає найбільш важко та може дати серйозні ускладнення.

 Збудник захворювання- паличка Bordetella pertyssis. Вхідні ворота інфекції – слизові оболонки верхніх дихальних щляхів.Джерело інфекції-хвора людина, яка заразна з перших днів захворювання до 3-4 тижня спазматичного періоду. Велику епідеміологічну роль виграють хворі стертими і безсимптомними формами хвороби. .Передача інфекції здійснюється повітряно-крапельним шляхом. Сприйняття дуже велике у всіх вікових категоріях, включаючи дітей  1-их місяців життя. Найбільша захворюванність спостерігається у віці від 1-го до 5-ти років. Після перенесеного кашлюка виробляється стійкий імунітет, хоч інколи спостерігаються випадки повторного захворювання .Діти раннього та дошкільного віку  (до 7років) , які були у контакті з хворим на кашлюк , підлягають карантину на 14 днів. Ізоляція хворого триває до 25-го дня від  початку хвороби. Якщо хворого не бупо ізольовано й спілкування з ним тривало протягом усього періоду хвороби , карантин накладають до закінчення заразливого періоду у хворого. При підозрі на кашлюк  проводять бактеріологічне обстеження.

Клінічні прояви

 Кашлюк починається з появи  сухого кашлю, іноді з невеликим підвищенням температури, нерізко вираженими катаральними явищами. В наступні дні кашель потроху починає набувати нав'язливий, а надалі і нападоподібний характер.Через 10-12 днів хвороба переходить в стадію спазматичного кашлю. Напади кашлю супроводжуються виділенням в'язкого мокротиння.

   Внаслідок  довготривалого та інтенсивного подразнення нервових рецепторів дихальних шляхів , в дихальному центрі поступово формується  вогнище постійного збудження, що зумовлює судомний характер кашлю та ряд характерних для кашлюка синдромів (підвищення артеріального тиску,блювання, судомний стан). В процесі захворювання поступово розвиваються явища кисневого голоду, що в свою чергу посилюють розлад дихання та кровообіг.     

     Продовження спазматичного  періоду коливаеться  від 2 до 8 тижнів та більше. Потім настає стадія розрішення ; напади кашлю поступово зменшуються в частоті та силі.

     Клінічно розподіляють легкі, середнєважкі та важкі форми захворювання а також стерті та абортивні, коли  кашель або відсутній,  або незначний, або хвороба швидко обривається не доходячи до спазматичної стадії хвороби.

    Ускладнення хвороби частіше спостерігаються у дітей більш раннього віку. Частіше

Усього це запалення легень та ураження нервової системи.

Особливості кашлюку у дітей першого року життя.

У дітей грудного віку кашлюк має низку особливостей. Спостерігається скорочення інкубаційного (до 3-5 днів) і катарального  (до  2-6 днів) періодів; іноді катаральний період «випадає», і судомний кашель відзначається вже з перших днів хвороби.Напади кашлю у більшості грудних дітей  не супроводжуються  репризами. Рідше, ніж у дітей старшого віку, спостерігаються блювання, геморагічні симптоми і набряки. Напади кашлю нерідко призводять до появи апное.  Розлад газообміну  виражений сильніше, ніж у дітей старшого віку, частіше спостерігається  і більш виражений цианоз. Маленькі діти особливо чутливі до кисневої недостатності. Гіпоксія  обтяжує перебіг  процесу, сприяє розвитку ускладнень. У грудних дітей частіше, ніж у дітей  старшого віку ,відзначається затьмарення свідомості , напади епілептиформних судом, судомні посіпування мімічної мускулатури.Особливо тяжко  перебігає кашлюк у дітей віком до 6 місяців. Через відсутність зубів, утворення ранки на вуздечці язика у дітей віком  до 6-8 місяців спостерігається дуже рідко. Тривалість спазматичного періоду  може збільшуватись до 2-3 місяців. Частіше ніж у дітей старшого віку, відзначаються ускладнення з боку органів дихання: бронхіти, бронхопневмонії. Пневмонії у дітей грудного віку характеризуються раннім розвитком , здебільшого мають  зливний характер, тривалий перебіг і відрізняються високою летальністю – вони є основною причиною смерті від кашлюку.

                          Особливості сучасної клініки кашлюку.
     В останні 20-30 років клініка кашлюку порівняно з даними минулих років зазнала значних змін. Зросла питома вага легких і стертих форм. Різко скоротилися частота ускладнень і рівень летальності. Однак серед дітей віком до 1 року, особливо до 6 міс, які не піддавалися чи не закінчили активної імунізації, кашлюк залишився тяжким захворюванням і нерідко є причиною смерті. «Полегшення» клініки кашлюку насамперед зумовлене масовими профілактичними щепленнями. Можливо, певне значення мають і зміни біологічних властивостей збудника. Останнім часом змінився серотип Bordetella pertussis: циркулюючий серотип 1.2.3 останнім часом змінився на менш вірулентний серотип 1.0.3.

                                       Діагностика  кашлюку.
Найважливішою умовою ефективної боротьби з кашлюком  є його рання діагностика в катаральній стадії, коли хворий найбільш контагіозний. Однак встановлення діагнозу кашлюку в катаральному періоді має чимало труднощів, особливо в разі атипового перебігу хвороби і у дітей перших 6-ти місяців життя. . 
Під  час діагностики кашлюку слід зважати на характерні для нього особливості клінічного перебігу (циклічність, пароксизмальний кашель із репризами, в’язке мокротиння та блювання наприкінці нападу кашлю, типовий вигляд хворого, ранка на вуздечці язика тощо). Важливі також типові гематологічні зрушення (лімфоцитарний лейкоцитоз при зниженій або нормальній ШОЕ, що можуть зберігатися до 5 тижнів від початку захворювання), дані рентгенологічного дослідження (наявність «трикутників коклюшу» – сегментарних або полісегментарних ателектазів у легенях). Велике значення має епідеміологічний анамнез: контакт із хворим на типовий кашлюк або з людиною, яка тривалий час кашляє (атиповий перебіг).     
      Допомогу в діагностиці кашлюку, особливо в його ранній стадії, надає бактеріологічний метод. . Слід зазначити, що в разі лікування антибіотиками, можливість висіяти коклюшну паличку різко  знижується.
                                             Прогноз   при  кашлюку.
Останнім часом летальність при кашлюку різко зменшилася. У більшості випадків смерть від кашлюку  настає у дітей віком до 6 міс. Причиною смерті є ускладнення пневмонією, рідше – судомні пароксизми. Прогноз хвороби погіршується в разі наявності різних супутніх захворювань (туберкульоз, рахіт, гіпотрофія) та приєднання інших гострих інфекцій (грип, кір, шигельоз тощо). Наслідком кашлюку , ускладненого ателектазами і пневмонією, може бути бронхоектатична хвороба. У дітей, які перенесли у ранньому дитинстві тяжку форму кашлюку          з різко вираженою гіпоксемією, зупинками дихання й судомними нападами, згодом часто виявляються різні відхилення з боку нервово-психічної сфери: затримка психомоторного розвитку, мовні порушення, неуважність, відставання в навчанні і навіть поява великих та малих епілептичних нападів.

                                Лікування кашлюку у дітей.
    Найважливішу роль у лікуванні хворих на кашлюк відіграють правильно організовані режим і нагляд за хворим. Ліжковий режим призначають лише за наявності лихоманки і тяжких ускладнень. Обов’язковій госпіталізації підлягають діти першого року життя, оскільки для них дуже важливим є кваліфікований нагляд. Хворих грудних дітей із тяжкими формами кашлюку рекомендовано тримати в затемненій тихій кімнаті, як можна рідше їх турбувати, оскільки вплив зовнішніх подразників може спричинити тяжкий пароксизм кашлю з апное. 
Дуже добре діє на хворих на кашлюк  свіже, прохолодне, вологе повітря. Тривале перебування хворого на свіжому повітрі поліпшує вентиляцію легень, кисневий обмін і, можливо, рефлекторно впливає на ЦНС. Напади кашлю при цьому стають рідшими й слабшими. Дитина в літню пору повинна проводити на відкритому повітрі більшу частину дня, а в холодні місяці року – кілька годин на добу. Взимку прогулянки мають відбуватися в закритих від протягів місцях. Допускаються прогулянки хворих при температурі повітря не нижче -10 °С. Звичайно, не можна допускати переохолодження дитини, до того ж слід враховувати індивідуальну переносимість таких прогулянок. Необхідно також забезпечити постійне ретельне провітрювання приміщення, в якому перебуває хворий. 
Велику увагу слід приділяти виховній роботі з дітьми старшого віку: організації їхнього дозвілля, різним заняттям, іграм тощо. Діти, захоплені грою, рідше кашляють. Необхідно виключити емоційні та фізичні подразники, що можуть спровокувати напади кашлю. 
Харчування хворого на кашлюк проводять з урахуванням можливого після нападу кашлю блювання, що серйозно утруднює засвоєння їжі. Рекомендують висококалорійну, повноцінну, концентровану, напіврідку їжу, багату на вітаміни. Годувати хворих слід малими порціями після нападу кашлю. Після годування необхідно особливо оберігати дитину від впливу подразників, що провокують розвиток нападів кашлю (різні діагностичні й лікувальні маніпуляції, огляд зіва та ін.). У разі виникнення блювання незабаром після годування останнє потрібно повторити. При дуже частому блюванні потрібне парентеральне введення рідини.
Лікування хворих на кашлюк, як специфічне (етіотропне) так і симптоматичне, призначає лікар. 
У разі зупинки дихання (апное) необхідно максимально швидко відновити прохідність дихальних шляхів. Ніс і ротову порожнину хворого слід звільнити від слизу та блювотиння. Нормальні дихальні рухи відновлюють за допомогою ритмічного натискання руками на грудну клітину та респіраторів. При частих і тривалих апное дитину слід госпіталізувати.
                                                 Профілактика  кашлюку.
    На практиці діагноз кашлюку, як правило, встановлюють лише в стадії конвульсивного кашлю. Відповідно запізнюється ізоляція хворого, що, звичайно, знижує її епідеміологічну ефективність. Отже, найважливішою умовою успішного проведення протиепідемічних заходів при кашлюку є рання діагностика. Ізоляцію хворого в домашніх умовах проводять в окремій кімнаті чи за ширмою. 
Госпіталізації підлягають хворі з тяжкою та ускладненою формами кашлюкцу, особливо діти віком до 2 років, хворі діти з родин, які проживають у несприятливих побутових умовах, а також із родин, де є діти віком до 6 міс, які не хворіли на кашлюк.

Контактним нешепленим дітям; усім хворим у перщі 3 тижні від початку захворюваня, для зменшення інтенсивності виділення коклюшної палички; новонародженим дітям, які народилися від матерів що хворіють на кашлюк; дітям із хронічними захворюваннями бронхо-легеневої системи чи серця, незалежно від вакцинального анамнезу; вагітним жінкам,які хворіють на кашлюк протягом 3 днів до пологів та 10 днів після них, доцільно проводити хіміопрофілактику кашлюку антибіотиками макролідного ряду за призначенням лікаря

Найбільш дієвим засобом  профілактики  кашлюку є активна імунізація зва допомогою  коклюшної вакцини  в асоціації  з дифтерійним  і правцевим анатоксинами (коклюшно-дифтерійно-правцева,чи АКДП, вакцина).

Останнім часом  створено вакцину нового покоління  з ацелюлярним коклюшним компонентом АаКДП,яка містить  лише три  очищених коклюшних антигени (адсорбована   ацелюлярна  вакцина     для профілактики  дифтерії  правця та кашлюку). Остання є менш реактогенною, порівняно з  цільноклітинною Згідно з Національним календарем щеплень в Україні ацелюлярну коклюшну вакцину використовують для подальших щеплень дітям, які мали післявакцинальні ускладнення на попередні щеплення АКДП, а також для проведення усіх щеплень дітям із високим ризиком розвитку післявакцинальних ускладнень, насамперед тих, які мають в анамнезі перинатальну патологію з боку ЦНС. Ревакцинацію проти кашлюку дітям віком 18 міс в Україні також проводять АаКДП-вакциною.